У першій половині XIX ст. у зв’язку з відкриттям університетів у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.), ліцеїв в Одесі, Ніжині, гімназій у Полтаві, Харкові, Одесі і ряді інших міст значно розширилися можливості здобути середню і вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів.

На початку XIX ст. у Росії була проведена реформа системи освіти (1802—1804рр.), за якою навчальні заклади поділялися на 4розряди:

— парафіяльні школи, що створювалися при церкві і за півроку в селах або за 1 рік у містах навчали дітей читанню, письму, арифметиці і «Законові Божому».

— повітові училища — світські початкові школи в містах, що за 3 роки навчали російській мові, арифметиці, історії, географії, фізиці, геометрії, природознавству, «Закону Божому»;

— гімназії, що за 7 років навчання давали середню освіту. Вивчалися латинська, німецька, французька мови, філософія, статистика, юриспруденція, політекономія, фізика тощо. Випускники отримували право вступати до університетів або ж ставати викладачами початкових шкіл;

—ліцеї й університети, що давали вищу освіту. Три ліцеї (у Кремінці на Волині, Одесі, Ніжині) за 9 або 10 років давали об’єднаний гімназичний і університетський курс. В Україні було відкрито 2 університети; у Харкові (відкритий у 1805 р.; спочатку мав 2 факультети — філософський і юридичний, потім відкритий третій — медичний) і в Києві (відкритий у 1834 р. на базі ліквідованого Волинського ліцею).

У 40-х роках XIX ст. у Києві почала працювати Тимчасова комісія для розбору древніх актів. Вона збирала, вивчала і публікувала документи про історичне минуле України. Співробітником комісії був і Т. Г. Шевченко.

У цей час відомий російський і український історик І. І. Костомаров видав російською мовою свої праці «Богдан Хмельницкий» і «Бунт Стеньки Разина», у яких відчувався помітний політичний вплив творів Т. Г. Шевченка і М. Г. Чернишевського. Видатний учений-славіст, професор Харківського університету І. І. Срезневський склав і видав історико-фольклористичний збірник «Запорожская старина».

Перший ректор Київського університету М. О. Максимович підготував і опублікував три збірки українських народних пісень. Він же був автором двотомного підручника ботаніки, за яким навчалися студенти всієї країни. Так само використовувалося тритомне видання «Курсу математики», підготовлене професором Харківського університету Т. Ф. Осиповським.

Відкриття університетів, ліцеїв і гімназій

У першій чверті XIX ст. в Україні з’явилися вищі навчальні заклади, що поєднували гімназичний і університетський курси: Волинський ліцей у Кремінці на Волині, Рішельєвський ліцей в Одесі і Гімназія вищих наук у Ніжині на Чернігівщині. Вони сприяли розвиткові вищої освіти.

Значним просвітительським центром на Правобережжі стала Волинська гімназія в Кремінці (1805р.), відкрита на кошти дворянства. На базі гімназії в 1819 р. виник Волинський ліцей, що мав за мету замінити для дітей дворян Волинської і Подільської губерній університет.

На півдні України центром вищої освіти став Рішельєвський ліцей, заснований в Одесі (1817р.), що

призначався переважно для дітей дворян, а також купецтва, чиновників, міської знаті.

Гімназія вищих наук у Ніжині виникла в 1820р. як привілейований дворянський навчальний заклад, що готував молодь до державної служби. По закінченні курсу гімназисти здобували звання кандидата або дійсного студента.

17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету з чотирма факультетами: історико- філологічним, фізико-математичним, юридичним і медичним. Київський університет, відкритий 15 липня 1834р., спочатку складався з філософського і юридичного факультетів.

Микола Іванович Костомаров

Микола Іванович Костомаров народився в 1817 р. у родині російського поміщика. У 1837 р. закінчив Харківський університет. У 1841 р. підготував магістерську дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії», котра була заборонена і знищена царською цензурою. У 1844 р. захистив дисертацію «Про історичне значення російської народної поезії». З 1846 р. професор Київського університету по кафедрі історії. Був одним з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства й авторів його статуту і програми. У товаристві Костомаров займав праві позиції. У 1847 р. товариство було розгромлено. М. Костомаров був заарештований і після річного ув’язнення засланий до Саратова. До 1857 р. він служив у Саратовському статистичному комітеті. У 1859—1862 рр. був професором російської історії Петербурзького університету. М. Костомаров був одним з організаторів і співробітників журналу «Основа» (1861—1862 рр.), що виходив російською і українською мовами. М. Костомаров висунув теорію «двох начал» — вічового й єдинодержавного, яка ідеалізувала минуле українського народу. Ідея про виняткові особливості України, про її «безкласовість» і «безбуржуазність» обумовила звернення М. Костомарова до етнографічного матеріалу як основного, на його думку, для розкриття історії народу.

Іван Петрович Котляревський

Іван Петрович Котляревський (1769—1838 рр.) — український письменник і культурно-суспільний діяч. Зіграв важливу роль у становленні нової української літератури й у розвитку української літературної мови. Народився в сім’ї дрібного чиновника, навчався в Полтавській духовній семінарії. У 1796—1808 рр. на військовій службі. Вийшовши у відставку, у 1810 р. повернувся до Полтави, зайнявши посаду наглядача «Будинку виховання дітей бідних дворян», де виявив себе як педагог-гуманіст і демократ. У 1812 р. сформував козацький полк, що відзначився в боях проти наполеонівських військ. У 1816—1821 рр. був директором полтавського театру. З 1818 р. був пов’язаний із декабристськими колами; у 1821 р. обраний почесним членом Вільного товариства аматорів російської словесності. У поемі «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык преложенная» (уперше вийшла в 1798 р. у Петербурзі, цілком — у 1842 р.) І. Котляревський гротескно-сатирично зобразив події в Україні, пов’язані з ліквідацією царатом Запорозької Січі і покріпаченням селянства. Побут і звичаї всіх верств українського суспільства, характер українського народу написані в поемі так, що вона стала своєрідною енциклопедією українського народного життя XVIII — поч. XIX ст.

Велику роль у розвитку української драматургії зіграли п’єси Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», уперше поставлені в 1819 р. на сцені полтавського театру за участю М. С. Щепкіна.

Пантелеймон Олександрович Куліш

Пантелеймон Олександрович Куліш — український письменник і вчений. Народився в 1819 р. у дрібнопомісній сім’ї, що втратила дворянство. Навчався в Київському університеті, однак не закінчив його, з 1841 р. учителював. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві був 4 роки (з 1847 р.) у засланні у Вологді, потім у Тулі. Після покаянного звернення до царя був прощений і в 1850 р. приїхав до Петербурга. У 60-х рр. на урядовій службі у Варшаві. У 1868—1871 рр. знаходився в Галичині, потім деякий час служив у Петербурзі. Останні 20 років життя провів в Україні, на своєму хуторі.

Роман П. Куліша «Чорна Рада, хроніка 1663 року» (1845—1857 рр.) поклав початок українській історичній романістиці. В 50—60-х рр. займався активною видавничою діяльністю. Заснував українську друкарню в Петербурзі, видав твори М. В. Гоголя, Т. Г. Шевченка, Марко Вовчок та ін. Переклав українською мовою твори У. Шекспіра, Дж. Г. Байрона, Й. В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гейне, А. Міцкевича та ін. Брав участь у виданні журналу «Основа».

П. Куліш ідеалізував історичне минуле і гетьманську верхівку. В історичних працях («Історія возз’єднання Русі», т. 1—3, 1874—1877 рр., «Відпадання Малоросії від Польщі», т. 1—3, 1888—1889 рр., та ін.) він оцінював минуле українського народу з аристократичних і монархічних позицій. Стверджуючи, що українська і польська шляхта виконала в історії українського народу «цивілізаторську місію», Куліш негативно ставився до козацької демократії і скасування кріпосництва.

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко народився в 1778 р. у дворянській сім’ї. Один із видавців і редакторів журналу «Український вісник» (1816—1817 рр.); очолював професійний театр у Харкові. Був проводирем дворянства, головою харківської палати карного суду (з 1840 р.). П’єси «Дворянські вибори» (1829 р.) і «Дворянські вибори, частина друга, або Вибір справника» (1830 р.), «Шельменко-денщик» (1840 р.) розвивали традиції сатиричної комедії XVIII ст. Дві книги «Малоросійських повістей» вийшли українською мовою в 1834 і 1837 р. Викриваючи обмеженість і тупість козацької старшини, виступаючи проти пияцтва, обжерливості та ін. пороків Г. Квітка-Основ’яненко з глибокою симпатією зобразив простих людей, розкрив тяжкі умови їхнього життя («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана»).

Микола Андрійович Маркевич

Микола Андрійович Маркевич (1804—1860 рр.) — український історик, етнограф і поет. У молодості випустив кілька збірок віршів, у т.ч. «Українські мелодії» (1831 р.), в основі яких лежали українські народні перекази і повір’я. У його праці «Історія Малоросії» зібраний великий документальний матеріал. Значну наукову цінність має зібрана Маркевичем колекція історичних документів з історії України XVIII ст.

Петро Петрович Гулак-Артемовський

Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790—1865 рр.) — український письменник. Народився в сім’ї священика. У 1817 р. поступив до Харківського університету, де з 1825 р. був професором, а з 1841 р. ректором. Почав друкуватися в 1817 р. Придбав популярність після опублікування байки-сатири «Пан та собака» (1818 р.), у якій засуджується сваволя поміщиків стосовно кріпаків. Слідуючи почасти І. П. Котляревському, П. Гулак-Артемовський переробляв у бурлескному стилі оди Горація, українізуючи їхній зміст. Переробку балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Пані Твардовська») можна розглядати як ранні твори українського романтизму.

Михайло Васильович Остроградський

Михайло Васильович Остроградський (1801—1862 рр.) — математик, академік Петербурзької АН (1830 р.). Навчався в Харківському університеті (1816—1820 рр.) і в Парижі (1822—1828 рр.). Його основні праці відносяться до математичного аналізу, теоретичної механіки, математичної фізики; відомий також працями з теорії чисел, алгебри, теорії ймовірностей. М. Остроградський уперше побудував теорію поширення тепла в рідині. Він займався також питаннями теорії пружності, небесної механіки, теорії магнетизму тощо.

Великий інтерес для свого часу мали роботи Остроградського з теорії руху сферичних снарядів у повітрі і з’ясування впливу пострілу на лафет гармати.

Критерієм цінності математичних досліджень для Остроградського служила можливість використовувати отримані результати у практичній діяльності. Характерні в цьому відношенні його дослідження з теорії ймовірностей. Остроградському належить також ряд популярних статей і педагогічних досліджень.

Ізмаїл Іванович Срезневський

Ізмаїл Іванович Срезневський (1812—1880 рр.) — славіст, філолог і етнограф, академік Петербурзької АН (1851 р.). Закінчив Харківський університет (1829 р.), був професором Харківського і Петербурзького університетів і Педагогічного інституту. Основні праці з історії російської мови, археології, бібліографії, методики викладання мови, історії давньоруської літератури.

Тарас Григорович Шевченко

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861 рр.) — народився в сім’ї кріпака. Рано осиротів, був пастухом, наймитом у попа, з 14 років «козачком» у свого поміщика П. В. Енгельгардта, закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Навесні 1838 р. Т. Шевченко був викуплений із кріпосної неволі.

У 1840 р. вийшов збірник поетичних творів Т. Шевченка «Кобзар». Від ранніх творів «Тарасова ніч» (1838 р.), «Іван Підкова» (1839 р.), перейнятих романтикою стародавніх переказів, поет усе ближче підходить до теми національно-визвольної боротьби. У найбільшій із його історичних поем «Гайдамаки» (1841 р.) Т. Шевченко прагнув закликати пригноблений український народ до боротьби за своє визволення.

У травні 1843 р. Т. Шевченко поїхав в Україну і повернувся в Петербург у лютому 1844 р., навесні 1845 р. знову відправився в Україну, маючи намір оселитися в Києві. У 1846 р. вступив до таємного Кирило- Мефодіївського товариства, де займав найбільш ліві позиції; у квітні 1847 р. за доносом провокатора був заарештований і потім відданий у солдати.

Вірші і поеми «Сон» (1844 р.), «Кавказ» (1845 р.), знаменували новий крок у розвитку демократичних поглядів Т. Шевченка. З цими і наступними його творами 40—50-х рр. українська поезія повноправно ввійшла в коло розвинутих європейських літератур і справила в XIX ст. великий вплив на поезію слов’янських народів. Видатну роль у цьому зіграли вірш «Заповіт» («Як умру, то поховайте», 1845 р.), що містив відкриті заклики до скинення царату і кріпосництва і віщав народам прекрасне майбутнє, і поема «Єретик» («Ян Гус») (1845 р.).

У засланні Шевченко пробув із червня 1847 по серпень 1857 р. і був звільнений після смерті Миколи I. В роки заслання були написані повісті російською мовою: «Княгиня» (1853 р.), «Музикант» (1854— 1855 рр.), «Нещасливий», «Капітанша», «Близнюки» (усі — 1855 р.), «Художник» (1856 р.); раніше були написані повісті «Наймичка» (1844 р.) і «Варнак» (1845 р.); після заслання — «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» (1856—1858 рр.); усі вони перейняті антикріпосницькими настроями. Улітку 1859 р., коли Шевченко поїхав в Україну, його заарештували і зобов’язали повернутися до Петербурга.