У планах завойовників Україні приділялася роль аграрно-сировинного придатка фашистської Німеччини. Окупанти мали намір знищити високорозвинену промисловість України, а її населення перетворити на рабів. З перших днів окупації усі фабрики і заводи, земля і майно колгоспів і радгоспів оголошувалися власністю гітлерівської Німеччини. Частина підприємств була повернута колишнім власникам. Заробітна плата була дуже низькою.

На базі колгоспів і радгоспів були створені «спільні двори» і державні маєтки з метою забезпечення заготівель хліба та інших сільськогосподарських продуктів для постачання німецької армії і вивозу в Німеччину. Робота тут була обов’язковою для селянства, безкоштовною і тривала повний світловий день.

Крім цього, з населення стягувалася величезна кількість різних податків (за будинок, садибу, двері, худобу, свійських тварин — собак і кішок тощо). Селянин, незалежно від наявності корови, повинен був здати 600— 700 л. молока або ж оплатити відповідний додатковий податок. Запроваджувався подушний податок — 120 крб. за чоловіка, 100 крб. за жінку. Крім офіційних податків, окупанти удавалися до прямого пограбування населення, мародерства.

Була запроваджена обов’язкова трудова повинність для всього населення, включаючи підлітків від 14 років. Понад 2 млн. чоловік, переважно молоді, окупанти вивезли на роботи в Німеччину. Багато з них загинули від голоду і непосильної праці.

Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою, аптеками, магазинами, ресторанами, перукарнями. Військовим чинам вермахту, навіть нижчим, надавалося право розстрілу без суду і слідства.

В Україні діяло 180 концентраційних таборів. За роки окупації в Україні були убиті і замучено більше 4 млн. цивільного населення і більше 1,3 млн. військовополонених, а усього вона втратила 17 млн. чол.