Міжнародні відносини

Світ на межі війни

Хитромудрі комбінації американських політиків відносно непокірного Кастро «з цікавістю» спостерігала радянська сторона. Чекали, коли ж американці доведуть кубинського керівника до потрібної радянській стороні кондиції. Після відвертого збройного нападу на Кубу, який вдалося відбити, Кастро розумів, що другий напад, якщо він відбудеться за прямої участі США, одній Кубі подолати буде не під силу. Отже, шлях Куби тепер лежав на Схід, до великої соціалістичної наддержави. Лише там можна було шукати порятунку.

1 травня 1961 р. Кастро оголосив про очікуване прийняття Кубою соціалістичної конституції. 26 липня того ж року на Кубі була створена досить численна компартія^[1], яку очолив Кастро, оголосивший про своє визнання марксизму. Отже, Куба, загнана Сполученими Штатами в глухий кут, «червоніла» стрімкими темпами.

Радянське керівництво, яке давно бачило в Кубі єдину можливість усунути «велику несправедливість» — коли США мають свої військові бази біля кордонів СРСР, а СРСР не має таких поблизу США — не могли самі пропонувати Кубі свою допомогу у захисті від великого сусіда і терпляче чекали, коли Куба звернеться до СРСР по таку допомогу. І нарешті дочекалися. В червні 1962 р. Рауль Кастро і Че Гевара прибули до Москви. Вони просили, щоб СРСР «ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для американської агресії»^[2].

В Кремлі кубинські посланці були прийняті як друзі. Радянська сторона готова була надати дружній Кубі широку військову допомогу не лише оборонного характеру — для відбиття нападу (ракета типу «земля — повітря»), але й наступального плану, для нанесення удару- відповіді (ракети типу «земля—земля»), щоб агресору неповадно було скривджувати Кубу. Звичайно, для цього доведеться не лише завести на Кубу відповідну зброю та обладнання, побудувати там аеродроми та шахти для ракет, але й розмістити на Кубі відповідний радянський воєнний контингент. Кубинські посланці були на це згодні — вони хотіли зробити Кубу неприступною для США. В Москві був парафований секретний договір про розміщення на Кубі радянської військової бази.

Виникло питання: як це зробити? Було два шляхи — офіційний, укласти між двома суверенними державами СРСР і Кубою угоду про розміщення на території Куби певного радянського військового контингенту (так оформлялось перебування американських збройних сил на території Туреччини та інших держав, коли вони не були ще членами НАТО). І неофіційний шлях — таємне перебазування на Кубу радянської військової техніки та військового контингенту. А коли усе це буде зроблено, то що США зможуть зробити? Змушені будуть сприйняти це де-факто.

Після того, як перебазування радянської військової техніки було американцями виявлено і вибухнула Карибська криза, чимало радянських високопоставлених дипломатів, зокрема радянський посол в США А.Ф. Добринін, звинувачували радянське керівництво в тому, що воно відмовилось від офіційного, легітимного способу і обрало нелегальний спосіб. Справді, з точки зору міжнародного права перший спосіб був законним, другий, обраний радянською стороною, — незаконним.

Але радянські керівники в цьому надзвичайно важливому і бажаному для СРСР випадку виходили з того, що американці згадують про міжнародне право і легітимізм тоді, коли їм це вигідно. І цілком забувають про ці інституції, коли їм невигідно. І в даному випадку США нізащо не допустять перебазування радянської ракетно-ядерної техніки на Кубу, знайдуть будь-який привід не допустити цього. Тому вирішили діяти таємно, так, щоб США не здогадались про таке перебазування. А коли це станеться, США змушені будуть сприйняти де-факто цей факт.

З вересня 1962 р. розпочалась перекидання на Кубу радянської ракетно-ядерної зброї та відповідного військового контингенту^[3]. Це було досить складно справа: на палубах транспортних суден встановлювалась сільськогосподарська техніка, військовослужбовцям дозволялося з’являтися на палубі лише в сарафанах і т.ін.

Американська розвідка знала про такі перевезення. Але ці дані могли переплітатися з офіційними повідомленнями, які СРСР робив про допомогу Кубі^[4]. Офіційні ж заяви Хрущова носили для США заспокійливий характер^[5]. Такі ж заспокійливі запевнення робив радянський посол у Вашингтоні Добринін Роберту Кеннеді, брату президента, з яким зумів встановити неофіційні дружні відносини.

Аж ось 14 жовтня 1962 р. американський розвідувальний літак «Локхід У-2» сфотографував на Кубі будівництво ракетних шахт, пускових площадок, аеродромів. Сумнівів не було — Радянський Союз перетворював Кубу на свою потужну військову базу проти США. 16жовтня фотографії лягли на стіл президента Кеннеді — цей день вважається початком Карибської (Кубинської) кризи.

На скликаній Раді Національної безпеки негайно було висунуто десять варіантів можливих дій. Президент Кеннеді після фіаско США в затоці Свиней 17 квітня 1962 р. мав тепер застосувати тверду, рішучу позицію. Військові та «силовики» — голова Комітету начальників штабів Максвелл Тейлор, директор ЦРУ Джордж Маккоун, спеціальний помічник президента Дін Ачесон вимагали негайного бомбардування Куби і висадки там американських військ. Політики на чолі з Робертом Кеннеді схилялись до дипломатичних заходів з елементами силового тиску. Після тривалих обговорень в різних інстанціях^[6] на розгляд президента було представлено два варіанти: повітряна атака на

Кубу і знищення там радянської зброї та військових приготувань або морська блокада Куби і недопущення доставки туди радянської зброї (з виведенням з Куби тієї, що вже там була). Президент Кеннеді обрав найбільш безпечний варіант — морську блокаду.

22 жовтня 1962 р. американські газети помістили знімки радянських військових приготувань на Кубі. О 19-й годині президент Кеннеді оголосив по телебаченню заяву надзвичайної ваги, в якій виклав суть справи: Радянський Союз розміщує на Кубі серію ракет наступального призначення, а також свій вердикт про морську блокаду Куби^[7].

В 23.00 того ж дня за американським часом (23.10.1962 р. — за радянським часом) у збройних силах США було оголошено стан бойової тривоги — дефкон — 3. Військовим кораблям США було наказано оглядати радянські судна, що йшли до Куби, і в разі необхідності приводити їх в порти США.

Того ж дня Кеннеді відправив листа Хрущову, в якому відзначав, що дії, запроваджені урядом США, є мінімумом необхідного для усунення загрози, що склалась для США, і ті вживуть усіх заходів для власної безпеки і безпеки своїх союзників.

Перший лист-відповідь Хрущова до Кеннеді був написаний у звичному СРСР задиркуватому тоні: Хрущов обвинувачував США у втручанні у внутрішні справи Куби і твердив, що радянський уряд «не може дати капітанам радянських суден розпорядження підкорятися наказам американських військово-морських сил». Проте у відповідальних колах СРСР зрозуміли, яка небезпека нависла над світом: було ясно, що Кеннеді не відступить. Якщо не відступить Хрущов, то вибухне війна.

На шляху до Куби знаходився караван радянських суден зі зброєю на борту. І тоді капітани цих суден отримали наказ розвернутись і йти назад, в радянські порти. На щастя, з американськими військовими кораблями вони так і не зустрілись.

Якщо поставити питання: хто ж спас світ від війни? То відповідь буде така: Кеннеді і Хрущов. Кеннеді — коли відмовився від небезпечних військових дій (вторгнення на Кубу, бомбардування її) і обрав найменш безпечний варіант — блокаду. Хрущов — коли наважився «відступити» і піти на мирне вирішення питання — не порушувати цю блокаду^[8].

Ввечері 24 жовтня Генеральний секретар ООН У Тан звернувся з листами до Кеннеді і Хрущова з закликом, щоб США відмовились від карантину відносно Куби, а СРСР відмовився від розміщення на Кубі наступальної зброї. 25 жовтня обидві сторони відповіли У Тану про згоду вжити заходів для відвернення сутичок на морі. Радянські кораблі йшли вже додому.

26 жовтня Хрущов звернувся до Кеннеді з листом, який мав вже примирливий характер: він заявляв, що СРСР не розташовуватиме на Кубі зброю, якщо США заявлять про те, що не здійснюватимуть військового вторгнення на Кубу. Наступного дня в новому листі Хрущов вимагав, щоб США в обмін на виведення з Куби радянських ракетно-ядерних сил ліквідували свої військові бази в Туреччині.

27 жовтня стало трохи не найгострішим днем у напруженій атмосфері кубинської кризи: «чорна субота» — над Кубою радянською зенітною ракетою був збитий американський розвідувальний літак «Локхід У-2». В США скаженіли: як вони посміли! Пентагон вимагав негайно нанести військовий удар по Кубі. Президенту Кеннеді ледве вдалося втримати військових.

Подальші суперечки кубинської кризи вгамовувались в інтенсивних переговорах радянського посла Добриніна (він відіграв велику роль в мирному завершенні цієї небезпечної події) з представниками американського уряду. Президент Кеннеді погоджувався на вимогу Хрущова не здійснювати військових заходів проти Куби і дав таку обіцянку. Що стосується додаткової вимоги Хрущова — ліквідувати військові бази в Туреччині, то американська сторона вказувала, що тепер це не американські, а натовські бази, і США не вправі одноосібно розпоряджатися ними. Тому позитивної відповіді на цю вимогу США не дали. Хоча обіцяли «вплинути в НАТО» для ліквідації цих баз. І через півроку американські збройні сили пішли з Туреччини. Але громадськість не зв’язувала це з вимогою Хрущова.

28 жовтня Хрущов заявив, що завдяки зобов’язанню США не вторгатися на Кубу «причини, які наштовхнули нас на надання цієї допомоги, тепер усунуті».

Отже, вважалось, що Хрущов у Карибській (кубинській) кризі відступив, що переможцем вийшов Кеннеді. Хоча за суттю поступилися обидва, честь їм за це і хвала!

А насамкінець виникли ускладнення з Кубою. Кастро розцінив все, що трапилось, як змову двох супердержав за рахунок маленької Куби^[9].

І відмовився допустити на Кубу спостерігачів ООН, які мали проконтролювати вивід з Куби радянської зброї та збройних сил. А в такому разі США відмовлялись від офіційного оформлення своїх обіцянок відносно Куби. Залишались лише усні запевнення. Для вирішення ускладнення з Кастро^[10] на Кубу терміново прибув А. Мікоян, який вважався спеціалістом з владнання делікатних справ». Але і йому довелося нелегко: лише після одинадцяти днів напружених переговорів Кастро сприйняв необхідність виведення з Куби радянської зброї. А згоду на спостерігачів ООН дав лише перед самим відльотом Мікояна.

Формальним завершенням кризи вважалось 7 січня 1963p, коли від СРСР і США до Генерального секретаря ООН поступив спільний лист, в якому пропагувалось зняти з порядку денного Ради Безпеки питання про «Карибську кризу»у зв’язку з її врегулюванням.

Карибська криза мала один позитивний наслідок. В ході її керівники двох супердержав-противників переконались в необхідності в період гострого міжнародного напруження і загрози виникнення світової війни поспілкуватись між собою аби знайти можливості відвернути загрозу людству і нашій планеті Земля. В результаті Білий дім і Кремль були з’єднані між собою «гарячою телефонною мережею» — прямим «червоним телефоном».